І не віриться, що це сталося з нами… За вікном автобусу найзвичайніші літні пейзажі, зелені поля та сади, дорога стелиться перед бампером…Незвично порожня дорога…Мертва дорога…Як і усе у нашому світі.
Також незвично дивитись на дорогу із водійського крісла автобуса. Ніколи раніше не керував ЛАЗом – виявляється не так важко. Особливо порожнім автобусом по порожній дорозі порожнього світу. Гадство…Починаю повторюватись…Здається треба виговоритись. Хоча-б сам із собою, якщо брелок із симпатичною кошачою мордашкою на дзеркалі говорити відмовляється…
За спиною залишився рідний аеродром у Калинові із безнадійно порожніми ангарами та забитий біженцями із навколишніх сіл. На залишках пального, забиті людьми ледве не у два шари, останні двадцятьчетвірки нашої 14 окремої ескадриллі відривалися від землі практично у кінці смуги (слава небесам, у нас служили пілоти із афганським досвідом – це врятувало ще пару десятків людей).
Їх відправляли у Карпати – там ще функціонували декілька центрів порятунку для прийому неінфікованих. Говорили, що там з`явились експресс-тести які дозволяють виявити вірус у крові. Сподіваюсь що це правда і моя сім`я добралась туди…моє штатне місце оператора я віддав дружині та сину – Андрій, пілот нашого «крокодила», знайде шлях і без свого штурмана.
А я, здавши табельний ПМ (до якого не було патронів), всього із однією пляшкою води та плиткою шоколаду, покинув рідну частину. Надії тут, без їжі та патронів, серед людей, я не бачу… Метрах у трьохстах від воріт стояв ЛАЗ, покинутий ще на початку евакуації. Мародерів які зливають бензин, він не привабив, тому що їздить на газі. Ось і залишився на ходу, навіть шини не треба було підкачувати. Він і став моїм квитком до Львова. А точніше – до аеродрому у Черлянах звідки раніше проводили евакуацію.
Газу вистарчило до обгорілих руїн готелю перед Черлянами. На зірваній вивісці – «Гостинний двір» а на дверях напівзасохлі криваві сліди. Яка іронія…Швидко іду звідти…
А потім зустрічаю чудо. Мініатюрна малолітражка як насмішка над тими хто ганявся за джипами. Скільки таких, великих, порожніх і закривавлених, а деколи і розстріляних я бачив за цей час, навіть не згадаєш. А ось це чудо поволі і підкреслено акуратно лавірує між покинутими машинами.
І все-таки у світі залишилось місце людяності – водій махає рукою, запрошуючи у салон. Їх четверо, але, не питаючи хто я і звідки, для мене роблять місце. Далі їдемо разом. Не машина а збірна СРСР – тут тобі і турист і натуральний барига у «гавайці» та із барсеткою набитою доларами. По вулиці бродять заражені, але машина не викликає у них інтересу і ми добираємось до аеродрому. Тут, о чудо, зустрічаємо ще декількох людей.
Вони вже декілька днів очікують евакуації. Кажуть, що попереду блокпост військових, але якихось дивних – зброя не наша та і на українську армію не схожі. І наближатись не дозволяють. Темніє, починається дощ і сильний вітер видуває із нас залишки тепла. Один із пасажирів нашої машини пропонує йти до військових усією групою – не розстріляють-же нас усіх. Смілива заява, але залишатись тут групою без їжі та зброї на поживу зараженим не хочеться.
Далі буде...
http://photo.qip.ru/users/bogdannadyuk/96647846/ 
