Частина 2 (буду спойлерити)
Блокпост і справді виявився якимось дивним - не українська армія, а непривітні американські солдати із американським-же медиком. Ну що-ж, слухи про експресс-діагностику справдились - у руках Грега (як він нам представиився) підмигував зеленими вогниками якийсь прибор. Дуже просто - підносиш палець до аналізатора, легкий укол і прибор обнадійливо підмигує тобі зеленим. Все гаразд, ти здоровий.
Нас вишиковують у колонну по-двоє і починають огляд. Якісь ці солдати непривітні і нічого не пояснюють. Кажуть лише, що тут безпечно...Еге-ж безпечно...Фіг вам, що називається - біля їхньої машини лежать два тіла. Судячи з усього - заражені. Та і медик їхній якийсь нервовий...А от кому море по-коліна, так це моєму новому знайомому баризі. Він уже примудрився підійти впритул до одного з солдатів та щось йому шепоче - здається продає долари. А може і купує - хто їх, бариг, розбере. Тут кінець світу, а у нього основний інстинкт девяностих спрацював...Тьфу, блін...
Тріск короткої автоматної черги, спрацював як бомба - ледве переборов у собі бажання впасти на землю. Чорт забирай, одного з наших американці розстріляли - прибор мигнув червоним, ну і судове засідання проводити ніхто не став - підвели до обочини і натисли гашетку. Гашетку, блін...досі мислю образами вертольота. Стріляли не з ЯКБ а з М-4. Бачив такі у Косово...
Народ починає хвилюватись через "беспредел властей", а мене значно більше цікавить звідки прибув цей нещасний і з ким він контактував раніше...Та сама думка прийшла ще парі людей і ми відсовуємся подалі від основної групи. Розговорились, виявилось, що три хлопці та дівчина кияни, туристи, панки та неформал, були на екскурсії у Львові коли почалась Катастрофа. І залишились виживати тут. Щоправда, спочатку їх було вісімнадцять...
Розмовляючи, відійшли метрів на шість від основної групи, намагаючись дуже близько до обочини не підходити - уже стемніло, а підсвічувати дорогу комусь голодному не хотілось...
Дикий крик, гарчання, автоматна черга...Мати моя рідна!!! Мертвяки піднялись і напали на солдатів. Весь натовп ломиться напряму через кущі, лиш би подалі звідти. Я з ними, зашпортуюсь, падаю, зображаю щось схожа на низький старт, і, задавивши відсапування десь у грудях, вибігаю на злітну смугу. За нами ніхто не женеться, а поруч мене виявляється той самий доктор. Ну, зараза, тримайся - безпечно тут кажете?! "Дохтур" явно неадекватний, його трясе ніби пальці у розетку сунув, говорити намагається одночасно російською та англійською. його пробують привести до тями, розговорити, спитати де їхня база - але все чого вдається добитись - неопреділений змах рукою вперед та наліво. Каже, що там ангари та офіс керівника експедиції, доктора Ірвінга. А сам він виявляється ніяким не лікарем, а звичайним лаборантом...Ну блін, ну що за нафіг... в нього навіть бинтів при собі немає. Білий халат, теж мені.
Тим часом добираємось до перехрестку вирулювальних смуг. Ніч темна, хмарно, починається дощ. Витягую трофейне туристичне пончо і пов`язую як короткий плащ. Хтось видивляється збоку ангар і пропонує сходити на розвідку. Ініціатива відклику в моїй душі не знаходить, але після крику, що усередині знайшли воду і там сухо, приєднуюсь до групи мародерів. Ще хтось знаходить коробку патронів. Його просять поділитись, але егоїзм перемагає. Гад...
Перевіряємо декілька ангарів, більш-менш пусто, у останній, перед поворотом до доктора Ірвінга, заходимо вп`ятьох. Тут дуже темно, слабкі промені китайських діодників майже нічого не висвітлюють. І пусто...
Гучний шерех із темного коридору заставляє серце переміститись невідомо куди. Я НАЙБЛИЖЧЕ ДО ШУМУ І НАЙДАЛІ ВІД ВИХОДУ !!! Четверо "друзів" вибігають, а я, із несподіванки, тупо вимикаю ліхтар і завмираю посеред темряви намагаючись не дихати. До коридору - три метри, до виходу - всі двадцять, бігти прямо не можна - там яма з водою розміром у пів-ангара. Ну бліііін.....
Далі буде...
